Гроші з повітря

В усі часи були пройдисвіти, які придумували неймовірні оборудки. Багато хто вважає цих аферистів справжніми геніями

Відтоді, як первісні люди зрозуміли всю незручність натурального обміну і запровадили перші гроші – неважливо, були це мушлі каорі чи кольорові камінчики – завжди і всюди були ті, що хотіли мати мушель чи камінчиків більше, аніж інші. Не надто натираючи при цьому мозолі мотикою і не ризикуючи життям у гонитві за велетенським мамонтом.
Шахрайство таке ж прадавнє, як і саме людство. Зрозуміло, що про вигадки стародавніх ошустів розповідей до нас не дійшло. Натомість докладно описані випадки оригінальних способів легкого збагачення в новітні часи. “Львівська Пошта” не претендує на укладання якогось рейтингу шахраїв, тож описані в матеріалі історії дібрані абсолютно довільно. Та сподіваємося, що від цього вони не стануть менш цікавими нашим читачам.

Скандальний канал

Ідея прокопати наскрізь тонкий Панамський перешийок, що розділяє Атлантичний і Тихий океани, виникла ще в XVII столітті. Але руки (і лопати) до цієї справи дійшли лише в 1879 році, коли у Франції була заснована “Загальна компанія міжокеанського каналу” (La Compagnie Universelle du canal interocеanique de Panamа). Очолили її представники родини Лессепсів – батько Фердинанд був генеральним директором, син Шарль – віце-президентом. 
Компанія випустила 600 тисяч акцій по 500 франків кожна і відкрила на них передплату. Передплатник повинен був негайно внести чверть вартості акцій, а решту грошей компанія мала намір витребувати “у разі необхідності”. Передплата минула без проблем, бо всі знали про успіх “Суецької компанії” (ще один канал між Індійським океаном та Середземним морем), яку створив Лессепс і яка приносила її акціонерам непоганий заробіток. Власниками акцій стали майже 800 тисяч людей.
Першу яму на місці майбутнього Панамського каналу викопали 1 січня 1881 року. Але недарма народна мудрість радить не починати нових справ у понеділок чи “з Нового року”. Вже через кілька місяців гроші акціонерів почали закінчуватися, тож компанія була змушена випустити першу облігаційну позику. Потім – ще дві. Загалом La Compagnie Universelle du canal interocеanique de Panamа напозичала 400 мільйонів франків – величезну на ті часи суму.
Але й цього виявилося замало. 1885 року Лессепси вирішили покращити справи компанії шляхом випуску довгострокової виграшної позики. Цього разу передбачалося зібрати вже 600 мільйонів франків. Однак для випуску такої позики була потрібна згода французького сенату. Тоді французи й довідалися, що таке корупція – на гроші Лессепсів “красиве життя” розпочали журналісти, міністри і депутати: всі ті, що могли впливати на формування сприятливої громадської думки. 
Щоправда, цей процес затягнувся аж на три роки. “Панамська компанія”, аби втриматися на плаву, випустила ще дві звичайні позики. Щоб залучити передплатників, вона зробила облігації особливо привабливими, підвищивши номінальну процентну ставку до 10% річних. 
Коли ж нарешті палата депутатів схвалила надання позики, на Фердинанда Лессепса чекав приголомшливий удар – започаткована в червні 1888 року передплата на облігації закінчилася крахом: було зібрано лише 254 мільйони франків, з яких 31 мільйон становили витрати емісії, які дісталися банкам. До того ж закон вимагав, аби компанія виділила із зібраних грошей резервний фонд для виплати виграшу та погашення облігацій.
Лессепс настійливо переконував, що будівництво каналу закінчиться вчасно, і вже тоді акціонерам забракне сейфів, щоби складати гроші. Проте в це уже ніхто не вірив. 4 лютого 1889 року La Compagnie Universelle du canal interocеanique de Panamа офіційно оголосила про банкрутство.
 
 Облігація “Панамської компанії” 1888 року
Постраждалими в справі було визнано близько 700 тисяч людей. Лише невелика частка цінних паперів належала юридичним особам. Крах компанії приголомшив усю Францію і мав чималі економічні та політичні наслідки. Під час ліквідації в компанії не виявилося нічого більш-менш цінного, тож навіть не мовилося про бодай часткову сплату боргів власникам облігацій, не кажучи вже про акціонерів. Французькі економісти вважають, що ця катастрофа істотно підірвала у Франції кінця XIX століття схильність до заощадження, яка є найважливішим чинником економічного зростання.
Слідство, яке проводили після ліквідації компанії, достовірно встановило, що прямого розкрадання не було. Але були факти марнотратства, халатності, некомпетентності та корупції у вищих ешелонах влади. 510 членів парламенту і шість міністрів були звинувачені в отриманні хабарів від “Панамської компанії” за приховування від громадськості інформації про її фінансовий стан.
Щоправда, під суд ніхто з політиків не потрапив: на лаві підсудних опинилися обидва Лессепси і ще дві посадові особи компанії. Їм дали по кілька років в’язниці, однак уже через чотири місяці всі вони вийшли на волю. 
До речі, п’ятим підсудним був Густав Ейфель – той самий, на чию честь названа вежа, яку вважають символом Франції. Він був одним із авторів інженерного проекту Панамського каналу і нібито отримав від Лессепсів 19 мільйонів франків за фактично невиконані роботи. Цікаво, що Густав Ейфель (точніше його вежа) мав стосунок до ще однієї геніальної оборудки.

Людина, яка двічі продала Ейфелеву вежу 

Одного привітного ранку 1922 року 32-річний уродженець Богемії Віктор Люстиг у дешевій найманій квартирі в Парижі переглядав ранкову пресу. На очі йому потрапила замітка: Ейфелева вежа занепала і потребує ремонту. Через мить в голові шахрая визрів геніальний план. 
Виготовивши фальшиві документи, які засвідчували, що Віктор Люстиг є чинним заступником керівника міністерства пошти і телеграфу Франції, спритник розіслав листи сталеливарним магнатам Європи, у яких повідомляв, що уряд вирішив продати вежу… на брухт, оскільки вона була збудована понад 30 років тому (в 1889-ому) до Всесвітньої виставки як тимчасова споруда. Закритий аукціон був призначений у найдорожчому готелі Парижа, а вкладені у конверти вирізки з газетної статті були справжніми. 
Магнати повірили. Право на утилізацію за чималі гроші купив такий собі Анрі Пуассон. Коли ж виявилося, що розпиляти Ейфелеву вежу йому ніхто не дозволить, чоловік вирішив за краще зробити вигляд, ніби нічого не трапилося, аніж осоромитися на цілий світ.
А знаєте, що зробив Віктор Люстиг? – Той самий трюк ще раз, удруге “продавши” на брухт Ейфелеву вежу. Щоправда, цього разу жертва ошуста звернулася до поліції, але богемець встиг утекти до Америки, де спромігся пошити в дурні самого Аль Капоне.
Одного разу до знаменитого гангстера прийшов ввічливий чоловік, який назвався збіднілим австрійським графом і запропонував оборудку: Капоне дає йому 50 тисяч доларів, а він завдяки якійсь хитрій схемі через два місяці поверне кредитору вдвічі більше. Для головного мафіозі Чикаго півсотні тисяч доларів були незначною сумою, тож він ризикнув вкласти її у таку сумнівну справу. 
Насправді ніякої “хитрої” схеми у Люстига не було. Він просто поклав усю суму в банк, а через два місяці зняв її та повернув Аль Капоне. Гангстеру Люстиг пояснив, що оборудка не вдалася, але позичені гроші він повертає всі до цента. Здобиччю шахрая стали п’ять тисяч доларів, нарахованих банком як відсотки. Фактично – заробіток на порожньому місці.
Щоправда, американська Феміда виявилася наполегливішою, аніж французька. Віктора Люстига таки зловили (справа з Аль Капоне була дитячим жартом, богемець у різний спосіб встиг надурити ще багатьох), він був засуджений та відсидів довгі 12 років у відомій в’язниці Алькатрас на острові в затоці Сан-Франциско. Там і помер від пневмонії у 1947 році, назавжди залишившись у історії “людиною, яка двічі продала Ейфелеву вежу”.

Аризонський барон

Одного червневого ранку 1883 року жителі центральної частини американського штату Аризона прокинулися безхатьками: виявилося, що земля, яку вони ще вчора вважали своєю, більше їм не належить… Якийсь джентльмен з гучним ім’ям барон де Аризоньяк і кабальєро де лос Колорадос офіційно заявив що, згідно зі спадковим правом йому належать понад 18 тисяч квадратних миль території штату. 
Чоловік, який стверджував, що є сином дона Мігеля де Перальти, одного з найбагатших іспанських вельмож і наближеного до короля Іспанії, наполягав, що земля, на якій збудована столиця штату – місто Фінікс, є його власністю, тож жителі повин­ні заплатити йому за “незаконну” забудову. Були ті, що не повірили, але були й ті, що відкупилися від можливих неприємностей. Загалом барон отримав понад 300 тисяч доларів (у перерахунку на нинішні ціни – більше 60 мільйонів).
Аризонського барона насправді звали Джеймс Едісон Рівіс. Він народився у 1843 році в штаті Міссурі в родині різнороба. Талант у хлопця прокинувся під час громадянської війни в США, коли 17-річний мобілізований юнак зрозумів, що може достовірно підробляти солдатські відпускні посвідчення. Далі настала черга документів на списання амуніції та харчів зі складів – отримані ресурси Джеймс перепродував з чималим зиском. 
Тоді чоловік зрозумів, що чесно жити нецікаво. Одного разу в архіві йому на очі потрапив договір 1848 року між США та Мексикою. Згідно з цим документом, підтверджувалися права власності старих іспанських родин на землі, що відійшли після війни Сполученим Штатам. 
Джеймс Рівіс став “іспанським грандом”. Перед тим він кілька тижнів просидів у мексиканських архівах, перечитуючи стародавні іспанські документи. І коли архівіст відлучався, спритний американець крав потрібні йому папери, а ті, що не вдавалося викрасти, ретельно переписував. Рівіс вивчив усі тонкощі ведення бюрократії в старому іспанському стилі.
Придбавши за кілька центів стос старого пожовклого паперу, “барон” узявся до справи. В підсумку на світ з’явилася міфічна дворянська династія дона Мігеля Сільви де Перальти і де ла Кордоби. Кожен поворот біографії династії підтверджувався відповідним документом, віртуозно сфабрикованим Джеймсом Рівасом. 
 
 Кадр із фільму “Барон Аризони“
Містифікатор “відновив” історію трьох поколінь стародавнього іспанського роду. За його версією, останній з роду Перальта розорився і продав за жалюгідні 1000 доларів свої права на землю Аризони такому собі Джорджу Віллінгу. Спадкоємці останнього за нібито 30 тисяч доларів поступилися цими правами Джеймсу Рівісу. Відтепер він з повним правом міг назватися бароном де Аризоньяком і кабальєро де лос Колорадос. 
У березні 1883 року Рівіс з’явився у місті Таксон з двома помічниками. Трійця принесла в офіс головного землеміра Аризони напхані “старовинними” документами ящики і подала офіційну заявку на розгляд територіальних претензій. Землемір був шокований: Рівіс претендував на територію площею 18 тисяч 750 квадратних миль (48 500 кв. км). Він був “власником” земель, на яких розкинулися міста, ранчо та індіанські резервації.
Крига скресла в червні 1883 року, коли полковник Джеймс Барні, господар найбільшої компанії штату “Сільвер Кінг”, несподівано визнав домагання Рівіса законними і заплатив йому 25 тисяч доларів відступних. Для Барні ця сума була незначною – срібні копальні приносили йому більше шести мільйонів доларів на рік. Але капітуляція полковника спричинила справжню паніку серед жителів Аризони. Якщо найбагатша людина штату заплатила цьому таємничому баронові, то що ж залишається робити дрібним бізнесменам і землевласникам? І багато хто поніс гроші пройдисвітові. 
Щоправда, Рівіс розумів, що далеко не всі готові платити. Для вибивання грошей він найняв “агентів” – кремезних хлопців, які завиграшки давали собі раду з кольтом і мачете. Його “агенти” з’являлися на фермах і ранчо, пропонуючи господарям “розщедритися”. Часи були непевні, тож ніхто не зважився виступити свідком у поліції. 
Де гроші – там і політики. Джеймс Рівіс обзавівся впливовими друзями, зокрема, не одну склянку віскі перехилив з Роско Конклінгом, сенатором-республіканцем із Нью-Йорка. У разі перемоги республіканської партії на виборах 1884 року аризонський барон міг би й далі жити в розкошах, але до влади прийшли демократи, чий ставленик в Аризоні – Маркус Сміт вирішив покінчити з Рівісом раз і назавжди. 
Призначений за його сприяння новий головний землемір Аризони Роял Джонсон розпочав вивчення паперів дона Сільви де Перальти, із самого початку заявивши, що представлені Рівісом документи є фальшивкою. Чутки про це ширилися зі швидкістю блискавки – і вся налагоджена система вибивання грошей почала валитися. 
Але чоловік не здавався. Одружившись на іспанці, яку видавав за спадкоємицю стародавнього дворянського роду, Рівіс вирушив на “історичну батьківщину” – в Іспанію. Скориставшись своїм гучним титулом, аферист отримав допуск до архівів Мадрида і Севільї. Вночі у готелі він підробляв документи, а вдень підкладав їх у архіви, підтверджуючи історію роду Сільва де Перальта. 
Але край цьому настав у 1889 році, коли слідчі оголосили вердикт: папери Ріваса – підробка. Їх автор використовував тогочасне чорнило і писав сталевим пером, якого ще не винайшли у XVIII столітті. Слухання справи “аризонського барона” розпочалося 3 червня 1895 року в Санта-Фе, штат Нью-Мексико. Несподівано з’явилися відразу 106 спадкоємців того самого дона Мігеля, який помер триста років тому. І всі вони вимагали свою частку аризонської землі... 
106 спадкоємців не отримали нічого – ні землі, ні вироку. Натомість Джеймс Рівіс був заарештований за обвинуваченням у шахрайстві. Однак засудили його до лише двох років ув’язнення і зобов’язали сплатити штраф п’ять тисяч доларів. 
“Барон Аризони” провів останні роки життя на скромній фермі, харчуючись вирощеною власноруч городиною і перебиваючись випадковими заробітками. Головною його розвагою були відвідини місцевої бібліотеки, де він знову і знову перечитував старі газети, які писали про нього в дні тріумфу. Джеймс Рівіс помер у 1914 році та був похований на кладовищі для бідних.

Мавроді XIX століття

Після скасування кріпосного права в Росії мов гриби після дощу почали відкриватися комерційні банки та кредитні товариства. А де гроші – там завжди є спритники, які хочуть ті гроші легко заробити. Отож поява першої російської “фінансової піраміди” не забарилася. Вона виникла в 1860-их роках у Скопіні, невеличкому повітовому містечку Рязанської губернії. 15 січня 1863 року місцеві купці організувати в місті Громадський банк, директором якого збори засновників обрали Івана Гавриловича Рикова, не підозрюючи, що мають справу з геніальним фінансовим шахраєм. 
Іван Риков народився в 1833 році у сім’ї небагатого міщанина Оводова. Батьки його рано померли, і сироту всиновив родич – багатий купець Андрій Федорович Риков, який дав йому своє прізвище. Іванові було 15 років, коли його благодійник відійшов у кращий світ, залишивши прийомному синові чималий статок – 200 тисяч рублів. Молодик розпочав розкішне життя і вже до 30 років став фактично жебраком, змарнувавши увесь спадок.
А проте зборам засновників Громадського банку сподобався розумний, спритний і швидкий на язик Риков. Тож саме його й призначили директором. Чоловік виправдав покладені на нього сподівання, довівши банк за короткий термін до мільйонних оборотів. Тоді в Росії ще не було жодного земельного банку, і “Скопінський громадський” почав давати кредити під заставу землі. Справи нібито йшли непогано, але молодому банкірові кортіло більшого. 
Столичні й провінційні часописи рясніли оголошеннями про “Скопінський громадський банк”, який обіцяв нечувані відсотки за вкладами (до 7,5% замість звичайних 3%). Так само не шкодував Риков гонорарів для журналістів, які на всі боки вихваляли блискучий стан справ банку з провінційного Скопіна. 
Гроші потекли рікою, тим паче що попервах відсотки виплачували дуже вчасно. Скопін перетворився на велике торгове місто – “не гірше за губернське”. До нього проклали залізницю, відкрили низку навчальних і благодійних закладів. “Усі вірували в Івана Гавриловича, наче в Бога, і тремтіли перед ним”, – скаже потім один містянин. 
Однак Іван Риков суворо додержував правила: не брати вклади від жителів самого Скопіна і загалом Рязанської губернії. З числа вкладників, які довірили “Скопінському громадському” майже 12 мільйонів рублів (фантастична на ті часи сума), тільки 16 осіб виявилися жителями Рязанської губернії. 
Для залучення нових клієнтів Риков почав штампувати так звані процентні папери – щось на зразок акцій МММ. І ті, і ті не були забезпечені капіталом банку та не мали урядової гарантії. Фактично це були просто аркуші з водяними знаками. Але цим уже ніхто не переймався. Риковські папери мали шалену популярність, їх купували і перепродували, дарували на весілля і залишали в спадок. Нові жертви охоче несли свої заощадження у “Скопінський громадський”. 
Ніхто навіть не підозрював, що банк мав дві бухгалтерії – офіційну та “чорну”. Перед щорічною обов’язковою публікацією звітів про активи банку його працівники (за винагороду, звичайно) писали заяви від імені міфічних вкладників, які нібито поклали на рахунки значні суми. А через кілька днів ставили підпис за отримання грошей з повітря. 
 
Коли вкладники спробували забрати свої заощадження зі “Скопінського громадського”, то знайшли там лише стоси нікому не потрібних документів
Іван Риков став справжнім господарем Скопіна. Жодного важливого питання не вирішували без його участі. Напередодні чергових виборів до міської думи по хатах ходили люди Рикова і називали прізвища тих, кого він “призначив” депутатами. Секретар поліцейського управління, судові пристави, поштмейстер, мировий суддя, секретар міської управи та інші чиновники отримували від банку щомісяця додаткову “платню” від 15 до 50 рублів за різні послуги. Працівники пошти, наприклад, переглядали усю кореспонденцію та вилучали “крамольні” листи, автори яких надумали скаржитися на директора банку.
Рязанський губернатор і віце-губернатор теж заглядали в очі “шановному Іванові Гавриловичу”, що й не дивно, адже користувалися безвідсотковими скопінськими кредитами. Рука банкіра дотяглася аж до столиці. Дійсний статський радник Бернгард із міністерства фінансів щомісяця отримував від нього 150 рублів, постачаючи у відповідь потрібну службову інформацію, у тому числі про заплановані перевірки та ревізії. А надвірний радник Сапієнца пробив у Державному банку Росії кредитну лінію для “Скопінського громадського”. Звичайно, не задурно. Особ­ливу увагу підприємливий провінціал приділяв газетам, щедро роздаючи кредити редакторам різноманітних “Вістей” і “Вісників”. 
Однак із часом Іван Риков відчув, що довго ганяти через банк “повітря” йому не вдасться. Спроби деяких вкладників отримати за процентні папери живі гроші обернулися скандалом – грошей в банку майже не було. І тоді шахрай придумав нову геніальну оборудку. 
В сусідньому повіті були вугільні копальні. За ініціативи Рикова в трьох селищах поблизу Скопіна була проведена геологічна розвідка. Вугілля знайшли, але його виявилося недостатньо для промислової розробки. Однак за щедрі хабарі геологи написали офіційний звіт, у якому засвідчували просто фантастичні обсяги родовища. Іван Риков став директором “Акціонерного товариства Скопінських вугільних копалень Московського басейну”. Засновниками компанії, окрім ініціатора, стали поміщики, купці та міщани, чиї маєтки і будинки перебували в заставі у банку. В документах підприємства був фіктивний уставний капітал –  два мільйони рублів, і на цю суму були випущені акції. 
Незабаром про розробку “багатих” вугільних пластів почали писати газети, у них же друкувалися звіти й баланси підприємства, повідомлялося про виплату акціонерам щед­рих дивідендів. І все ж ті акції майже ніхто не купував. Тоді Риков відправив своїх агентів на Московську і Петербурзьку біржі – “створювати ажіотаж”. Упродовж року люди Рикова продавали та купували один у одного акції “Акціонерного товариства Скопінських вугільних копалень Московського басейну”, щоразу заявляючи про угоди біржовим маклерам. Витівка вдалася – акції почали розкуповувати мов гарячі пиріжки.
Спритник зі Скопіна отримав дозвіл міністра фінансів віддавати ці акції в заставу за державні акцизні марки на алкогольні напої, які випускали приватні гуральні, за курсом 75 до 100. Тобто одержувати 75 реальних рублів за 100 “з повітря”. У разі реалізації цієї оборудки Риков міг би без проблем спихнути цінні папери неіснуючих копалень, отримавши взамін акцизних марок на мільйон рублів, які можна було б продати за живі гроші власникам гуралень.
Але здійснити грандіозний задум завадив дрібний чиновник – старший ревізор Рязанського акцизного управління Хросніцький, який не полінувався поїхати на місце видобутку вугілля: виявив там тільки засипані землею шурфи, що залишилися від геологічних робіт. Щоправда, покарання Рикову завдяки зв’язкам у столиці вдалося уникнути.
Катастрофа почалася у 1882 році, коли стало очевидно, що грошей “Скопінський громадський” не має взагалі і що віддавати вкладникам нічого. 12 мільйонів рублів просто, як кажуть, розтанули. Скопінський банк оголосили банкрутом. “Коли я як понятий прийшов зі слідчим у банк, – розповідав на суді один зі свідків, – то цілий кут був завалений стосами не­оплачених вимог вкладників, перемішаних із безліччю прохальних та погрозливих листів і телеграм”. 
Цього разу зв’язки Рикову не допомогли. Його взяли під варту. Пізньої осені 1884 року в Єкатерининському залі будівлі Судових установ почалося слухання резонансної справи. Про винятковість процесу свідчила посилена охорона: біля кожних дверей був виставлений потрійний караул – поліцейський, жандарм і судовий пристав.
У справі проходило 26 осіб. Окрім самого Рикова, ще й депутати Скопінської думи, члени міської управи на чолі з градоначальником, банківські службовці. Після тривалого розгляду п’ятьох підсудних виправдали. Решту фігурантів справи відправили на каторгу до Сибіру. Десь там на іркутських каменоломнях і скінчив життя колишній господар Скопіна – автор першої на російських теренах фінансової піраміди Іван Гаврилович Риков.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7371 / 4.6MB / SQL:{query_count}