“Із любові до Бога служити своєму народові”

Блаженна Йосафата Гордашевська, перша українська сестра-служебниця, присвятила своє життя праці для найбільш потребуючих. 7 квітня, у свято Благовіщення, виповнюється 100 років її переходу до вічності

фото: ССНДМ
Перші дитячі садочки у галицьких селах, опіка над хворими під час епідемій і воєнного лихоліття, сиротинці та доми для старців, виховання молоді – ось далеко не повний перелік доброчинної праці Згромадження сестер-служебниць Непорочної Діви Марії (ССНДМ). За щиру і віддану працю українці Галичини дуже полюбили їх та радо приймали у своїх селах і містечках. Пішли сестри з ними і на чужину – в Канаду та Бразилію, а відтак по всьому світу, аби і там “виховувати серце народу”. А першою сестрою згромадження, його співзасновницею, промотором та прикладом для інших була сестра Йосафата Гордашевська, яку святий Папа Іван Павло ІІ, перебуваючи у Львові в 2001 році, проголосив блаженною.
Цієї неділі, у свято Благовіщення, виповнюється 100 років її переходу до вічності, а в листопаді відзначатимемо 150-ліття з дня її народження. В суботу у великій сесійній залі Львівської міськради відбудеться конференція, присвячена життю і служінню блаженної. Тож маємо нагоду в цей непростий для нас усіх час, коли так багато чуємо про служіння своєму народові, розважити, яким воно може бути, надихнутися прикладом та попросити заступництва преподобної Йосафати у всіх життєвих потрясіннях та випробуваннях.
Адже блаженна завжди була дуже чуйною до інших, а ще дуже близька нам, бо народилася і зростала в нашому місті, ходила тими самими вулицями, молилася в тих самих церквах, до яких і ми можемо зайти на розмову з Богом.

Вибір життєвого шляху

Спершу її знали як Михайлину, бо саме таке ім’я дали при хрещенні 28 листопада 1869 року в українській церкві Петра і Павла, що на вул. Личаківська. А народилася вона вісім днів перед тим, 20 листопада,  у багатодітній родині Якова Пукаса та Ксені Гордашевської. Жили вони на нинішній вул. Личаківська, 67. Михайлина була п’ятою з дев’ятьох дітей. Батько спершу був меблярем-реставратором у графа Сапіги, згодом відкрив власну майстерню. Мати займалася хатнім господарством та вихованням дітей. Цікаво, що дочки отримали прізвище матері.
Коли Михайлині випов­нилося шість років, мати записала її до школи Святого Антонія, яку провадили сестри-феліціянки. Михайлинка була милою та любленою всіма дитиною. Вже тоді із сестрою Анною, бавлячись у пустинниць, їла корінці… Трохи підрісши, любила самотність і молитву, часто бігала до лісу, де була капличка, і там молилася.
Закінчивши з відзнакою обов’язкову школу, Михайлина не змогла продовжити навчання і пішла працювати спершу в магазин скла, а відтак, на пораду духівника, в майстерню гаптування, де було менше метушні і можна було під час праці роздумувати та молитися. Вже тоді, будучи юною дівчиною, Михайлина обрала дорогу в монастир і в 1888 році у львівській церкві святого Онуфрія склала перший приватний обіт чистоти. На той час східного обряду були лише сестри-василіянки, однак до них було непросто вступити (треба було мати добру освіту чи скласти щедру пожертву). Отож з проханням посприяти Михайлина звернулася до свого духівника – василіянина Єремії Ломницького. На той час він уже мав домовленість з отцем Кирилом Селецьким, парохом села Жужель (нині Жужеляни), про започаткування першого активного жіночого згромадження, яке на відміну від сестер-василіянок, що були зосереджені передусім на молитві та розважаннях, займалось би в українських селах благодійною працею. Духівник розповів дівчині про свої плани і запропонував стати першою сестрою цього згромадження.
Перейнявшись великою потребою згаданої праці, Михайлина погодилася. Аби навчитися монашого життя, поїхала до Жовкви – до латинських сестер-феліціянок. Пробула там більш ніж рік. Але щоб усталити життя згромадження і зареєструвати його, потрібні були правила. Їх запозичили в польських Малих служебниць Непорочного Зачаття. Тому сестри-феліціянки переконували Михайлину запозичити й одяг. Однак уже тоді проявилася її мудрість та рішучість: Михайлина розуміла, якщо одяг буде таким самим, то нових сестер вважатимуть за польських монахинь, а отже, вже від початку український люд матиме щодо них упередження й недовіру. Тож на пораду духівника виїхала до Львова до батьків і тут за два дні сконструювала та пошила перший габіт (монаший одяг) синього кольору.
24 серпня 1892 року у львівській церкві Святого Онуфрія відбулися облечини першої української служебниці, яка прийняла монаше ім’я Йосафата на честь першого унійного священномученика Йосафата Кунцевича. І того ж дня, попрощавшись із батьками, виїхала до нового свого дому в Жужелі.
 На 22-літню дівчину зі Львова та проста сільська хата, покрита соломою, з глиняною долівкою, справила сильне враження. З меблів були лише шафа, дві лавки та вісім простих ліжок, із посуду – “чотири камінні горшки, дев’ять глибоких тарелів і дев’ять столових ложок – дар товариства слуг зі Львова”. На свято Успіння Богородиці тут оселилися перші семеро дівчат. Одна з них потім пригадувала, що не мали навіть кухлика, аби напитися, то позичили в сусіда.
Спершу жили тим, що приносили родичі дівчат та інші селяни. Пожертви на розвиток збирали під час місій василіяни та отець Кирило Селецький. Також самі сестри заробляли на прожиток, наймаючись працювати на полях у заможних господарів. Та попри все нерідко ця перша спільнота знала й голодні та вкрай убогі дні.
“Нераз на снідання була ріденька зупа й тоненька скибка хліба; з тим ждалось на скупий обід, а опісля до подібної вечері ... працюючи на полях, щоб заробити на своє утримання.… Молода настоятелька сестра Йосафата мовчки підчинялась всім труднощам. Часом випадково можна було побачити її зажурене лице; звичайно була весела, хоч при тому поважна, а в потребі й енергійна. З вигляду була дуже мила й відзначала її велика жертвенність. Вставала завжди перша, а на спочинок йшла остання”, – так описувала ті часи сестра Олена Дикун у 30-их роках минулого століття.
Сестра Йосафата, хоч сама була не надто старшою за своїх товаришок, навчала їх молитов, церковного співу, вчила, як дбати про порядок у церкві, про церковні ризи, як піклуватися про хворих, як навчати дітей катехизму. Сестри її любили і поважали, адже була привітною і товариською, розсудливою і справедливою.

Праця з дітьми

Як уже мовилося, нове монаше згромадження мало зосередитися на праці для людей. Передусім сестри мали створювати по селах “захоронки”, тобто дитячі садочки. Роботи було багато, а дрібних дітей не було на кого залишити, через що часто ставалася біда. Тож селяни дуже раділи, коли сестри організовували у селах ті “захоронки”. Цим зайнялася передусім рідна сестра Йосафати Анна (згодом Арсенія), яка у вересні того ж року долучилася до спільноти. Отець Єремія влаштував її на практичний курс ведення дитячих садочків за тодішнім фреблівським методом і на практику до сестер-феліціянок у Львові, які працювали з дітьми вір­них латинського обряду.
Відкриття першої “захоронки” сестер-служебниць відбулося в Жужелі 15 травня 1893 року. А вже перед Першою світовою війною їх було кілька десятків по всій Галичині. Аби українські діти у різних селах отримували належну опіку, згодом професійний вишкіл вихователів пройшли й інші сестри.
Блаженна Йосафата настановляла сестер, які займалися дітьми, щоби вони завжди дбайливо готувалися до занять. Одна із сестер згадувала: “Сестра Йосафата навчала сестер провадити дитячими садочками, навчала їх дитячих пісень, поезій, ігор ... Вона почала вживати книгу для записування дітей. Все робила з поміччю сестер, щоб потім вони самі могли навчати. Сестра Йосафата купила гармонійку й інші музичні інструменти, щоб музикою розбуджувати зацікавлення дітей”.
Вона була згодна з духівником і співзасновником згромадження отцем Єремією, що “виховувати серце народу” треба з наймолодшого віку, тому діти, окрім опіки, виховання та безкоштовного обіду, отримували знання основ віри. Попри дітей до молитви і читання книжок залучали й батьків, а дівчат та молодих жінок сестри навчали, як вести господарство, тримати чистоту і порядок, доглядати дітей, аби ті росли здоровими.

“Сестра-лікар”

У селах тоді лікарів не було, та й ліків також, а хворіли люди багато. Щоб якось зарадити цьому, сестра Йосафата купила книжку про лікарські рослини і їхні властивості, вивчала її та разом із сестрами збирала трави. За вміщеними у ній рецептами готувала з них ліки та роздавала вбогим. Грошей за це ніколи не брала. Сестра Текля Рудик згадувала: “Сестра Йосафата добре розумілася на різних лікувальних рослинах і навчала сестер того знання, щоб вони також могли допомагати людям в їхніх недугах. Вона не лише в Жужелі доглядала хворих, але і в поблизьких селах; де тільки її просили, вона охоче йшла. Звичайно йшла пішки; до дальших місць їздила возом. Хворих заохочувала до молитви і добрих діл, і готувала їх до приймання Святих Тайн. Люди були дуже збудовані її посвятною працею і називали її “наша добра сестра-лікар”.
Також вивчала медичну літературу, щоби знати, як доглядати хворих та навчати цього сестер. Сестри навчали людей, як заживати ліки, призначені лікарем, бо часом навіть, покликавши лікаря, люди не мали з того користі: тим, що треба було пити, натиралися і навпаки. А коли 1894 року в селі Самолуски розпочалася епідемія тифу і холери, туди поїхали чотири сестри-служебниці (після півторарічного вишколу), які допомагали недужим та їхнім родинам.
Згодом стало зрозуміло, що самих книжок замало, і сестри, які мали обслуговувати хворих, проходили курси в лікарнях. У 1899 році сама блаженна Йосафата здобула диплом медичної сестри (вчилася у державній медичній школі, пройшла курс Червоного Хреста у Львівській державній лікарні, і, склавши іспити з відзнакою, отримала диплом для обслуговування хворих та поранених у державних лікарнях і при центрах Червоного Хреста).

Інші служіння

У Тернополі сестри заснували дім для бідних старців, де могли отримати прихисток знедолені люди на схилі віку, які не мали де подітися. В часи війни сестри служили медсестрами і засновували сиротинці для дітей, які втратили у цьому лихолітті родичів.
Крім того, сестри займалися кухнею та пральнею при семінаріях у Львові, Перемишлі й Станіславові.
До кожного нового дому із сестрами їхала сестра Йосафата, була з ними впродовж двох-чотирьох місяців, допомагаючи усталити духовне життя, дім і працю в парафії. Ті доми були скромні, але охайні. Сестра Йосафата була переконана, що непорядок та недбалість не мають місця в євангельському убожестві. Тож нерідко їй доводилося проявляти строгість і наполегливість. Водночас була вирозумілою і второпною – вміла визначити, хто до якої праці найкраще надається, заохотити і підбадьорити, була переконана, що весела черниця – добра черниця.

Випробування і терпіння

Як діамант проявляється при огранюванні, так і святість у випробуваннях і терпіннях. А їх випало на долю сестри Йосафати чимало. Спершу переживала за долю згромадження, коли співзасновники по-різному розуміли його мету і способи діяльності. Ще більшим випробуванням стали інтриги, які виникли після обрання її сестрою старшою (так тоді називалася настоятелька), через людські слабкості співсестер, яких вона ж виховала. Це призвело до її зречення з поста. Згодом і наступниця сестри Йосафати завдала їй чимало принижень, найбільшим з яких було недопущення до складання довічних обітів (пожиттєвого прийняття монашого стану). Лише наступна капітула 1909 року (виборчі збори згромадження, у яких беруть участь делегати від різних спільнот) обрала її заступницею сестри старшої, а оскільки нею могла стати лише сестра, яка склала довічні обіти, то звернулися до Митрополита Андрея Шептицького, і він дав дозвіл на ту найвищу честь, якої так бажала сестра Йосафата, – скласти довічні обіти. Вона була заступницею сестри старшої до 1918 року, коли вже була важко хворою.
Уже в 1914 році, коли сестра Йосафата проживала у Львові, почала відчувати біль у крижах, особливо під час ходьби. Тому почала ходити з паличкою. Сестри згадували, як часом вона жартома розмовляла з нею. Попри важкий біль була спокійною та веселою, тому люди часто не вірили, що вона так терпить. Лікарі спочатку не могли поставити діагноз, деякі навіть казали, що вона істеричка. А один лікар вважав, що в неї ревматизм, і розпорядився сильно розтирати болючі місця та насилу ходити. Під час таких “лікувань” хвора не раз непритомніла від болю, та все ж старалася додержувати приписів. Лише згодом визначили, що в неї туберкульоз кісток. Намагалися лікувати – болісно та безуспішно. Останні роки життя жила в Кристинополі. Допоки могла виходити надвір, ішла до дітей із сиротинця, розмовляла з ними. Цілу зиму 1919-го була прикута до ліжка і мала великі терпіння.
“Коли вона вже не могла сама перевернутися в ліжку, кликала сестер зі сусідньої кімнати, щоб їй помогли, і сестра Меланія і я помагали їй. Коли ми їй помагали порухатися чи обернутися, вона не висловила ані слова, стиснула зуби і терпіла в мовчанні. Потім вона усміхалася до нас і казала: “Посідайте собі, мої дорогенькі, і відпічніть”. Ми дивувалися її здатності терпіти, бо її боляки на плечах і на бедрі були великі”, – пригадувала одна із сестер, кажучи, що хвора сприймала терпіння як дар Божої любові до неї.
І хоч сестра Йосафата була вже дуже хвора, сестри і далі приходили до неї за порадою у різних справах. Вона всіх радо приймала, цікавилася життям згромадження.
Одного дня сказала сестрам, які її обслуговували, що помре на празник Благовіщення, і запитала: “А скільки днів ще до Благовіщення?”. “Три тижні”, – відповіла одна із сестер. “То я ще маю три тижні терпіти”, – сказала Йосафата.
А в навечір’я празника наче кудись спішилася, часто повторювала: “Я вже буду вмирати”. Просила, щоби священик прийшов висповідати. Перед самою смертю, прощаючись із сестрами, обіцяла, що коли прийде до неба, буде молитися за згромадження і за кожну сестру, щоб була святою. Для всіх бажала дару святості.
Померла сестра Йосафата з молитвою на устах у ніч свята Благовіщення, як сама провістила, на п’ятдесятому році життя. 27 із них була сестрою-служебницею.

Слава святої

Поховали її на кристинопільському цвинтарі. Однак невдовзі по тому біля її гробу поляки насипали могилу своїм полеглим воякам, і щороку в День усіх святих туди сходилося багато людей, які топтали і нищили гріб сестри Йосафати. Сестри доклали усіх зусиль, аби перенести її тлінні останки в інше місце. Це сталося 6 листопада 1921 року. Згідно зі спогадами, сестри впросили відкрити домовину, спершу завмерли, а тоді кинулися, аби востаннє торкнутися останків. Хто міг, брав клаптики зотлілого габіту чи зернятка розсипаної вервички, а хто просто землю з домовини. Берегли це як особливі реліквії.
За радянської влади давній цвинтар закрили, і він заріс чагарниками. Кілька сестер намагалися доглядати гріб, але це було небезпечно. Сестри, які були за кордоном, також переймалися його долею, особливо коли почули, що на його місці мають прокласти дорогу. Якось до сестер приїхав лікар з Польщі Іван Кучма з дружиною (одна із сестер була їхньою родичкою). І, довідавшись про проблему, пообіцяв допомогти. Написав листа до Брежнєва, в якому просив дозволу перевезти до Польщі останки “тети” Михайлини, бо, мовляв, пообіцяв це вмираючій мамі. І таки отримав дозвіл. Щоправда, мав чимало клопоту на місці, в Червонограді та Львові, але врешті-решт після молитви до Йосафати усе вирішилося. Спершу привіз останки до Варшави, відтак до Рима, до Генерального дому згромадження ССНДМ, де вони нині й перебувають після відповідного очищення, консервації та потвердження ідентичності.
Отже, сестри вже під час смерті Йосафати Гордашевської  були переконані в її святості, не раз просили про її заступництво в різних потребах та збирали свідчення про вислухані молитви. А коли почала падати “залізна завіса” і з’явилася надія на позитивне вирішення, розпочали процес беатифікації.
Як розповіла “Львівській Пошті” історик згромадження ССНДМ сестра Ореста Боршовська, беатифікація – це процес, під час якого Церква офіційно йменує певну померлу особу блаженною, визнає, що вона є в Небі, а отже, має здатність заступатися перед Богом за тих, що просять у неї допомоги. До цієї особи можна молитися про заступництво, її ім’я є в літургійному календарі відповідної Церкви, а вірні можуть вшановувати її мощі. Канонізація – наступний і завершальний етап, який полягає в урочистому проголошенні Папою Римським цієї особи святою, ставить її за взірець для наслідування та дозволяє її почитання в усій Католицькій Церкві. Під час цих процесів відбувається процедура дослідження та визнання чеснотливого життя кандидата на святого, а також потрібен знак, який ще називають “чудо”, тобто щоб через заступництво кандидата сталося швидке і цілковите одужання від важкої хвороби, яке медицина визнала б непояснюваним з точки зору науки.
А оскільки блаженна померла в Кристинополі, який належав до Перемиської єпархії, то беатифікаційний процес розпочався саме в Перемишлі 15 березня 1992 року і тривав до 10 жовтня 1993-го. Зібрано багато архівних документів та свідчень, на основі яких було відтворене життя і чесноти сестри Йосафати. 19 травня 1995 року сестру Домініку Славуту призначили постулятором справи, і в 1996-ому передали цю справу Конгрегації у справах святих.

Чудо у Львові

Варто зазначити, що блаженна Йосафата перша і поки що єдина в новітній історії української нації проголошена такою не через факт мучеництва за віру, а за чудом. А сталося воно в серпні 1986 року у Львові, коли до Львівської обласної клінічної лікарні доправили 17-річного юнака із Самбора. Як розповів “Львівській Пошті” Роман Дутка, тодішній лікуючий лікар хлопця і асистент, а нині професор кафедри пропедевтики внутрішньої медицини №1 ЛНМУ ім. Данила Галицького, хлопець був у вкрай важкому стані та без поставленого діагнозу. Після відповідних аналізів і консультацій медики оголосили висновок – червоний вовчак ІІІ ступеня, автоімунне захворювання, від якого практично не можна вилікуватися повністю. Відтак було призначене стандартне в таких випадках лікування, спрямоване на стабілізацію стану і ремісію. Але результати виявилися невтішними. Аж раптом сталося значне покращення, і невдовзі юнака виписали додому без жодних симптомів та наслідків!
“На той час у лікарні працював адміністратором отець Василь Мендрунь (ЧСВВ). Це ще були часи підпілля УГКЦ, але вже трошки почало “розвиднятися”. Отець Василь перейнявся долею хлопця і запропонував мені просити сестру Йосафату про допомогу. Хоч я й мав зв’язки з підпільною Церквою, про сестру ще не знав. Про неї розповів мені отець Василь, дві його тети були служебницями. Я й молився – просто, своїми словами”, – розповідає лікар.
Молилися й родичі хлопця. Щодня у наміренні одужання юнака через заступництво сестри Йосафати і в наміренні її прослави отець звершував літургії, а сестри-служебниці, які довідалися від отця і перейнялися станом хлопця, в особливий спосіб молилися ще й своїми приватними молитвами. Через кілька днів сталося чудо…
“Коли розпочався процес і сестри звернулися до мене, то я не тільки надав усі матеріали і документи, а й неодноразово впродовж цих років на прохання італійських медиків проводив імунологічні аналізи та дослідження, які не показали, що захворювання мало для хлопця якісь наслідки. Я не мав усвідомлення, що то було чудо, але бачив, що це дуже особливий випадок. А потім разом із професором Остапом Абрагамовичем, який приймав тоді хворого і брав участь в лікуванні, давав свідчення перед лікарською комісією в Конгрегації у справах святих в Римі. Я докладно розповів, як усе відбувалося, і абсолютною більшістю голосів комісія визнала, що це не має наукового пояснення”, – каже лікар.
Він також зазначив, що в нього були й інші пацієнти з таким захворюванням, хтось із них живе й нині, а хтось не вийшов з недуги, однак це єдиний випадок повного одужання. Роман Дутка також зазначив, що вірить в цілющу силу молитви, не раз бачив, як молитва співдіє з призначеною терапією, а навіть якщо стається непоправне, допомагає зцілитися душі, в мирі перейти рубіж. Однак професор вважає, що радити  пацієнтам та родичам молитися має передусім духовна особа, бо медика не завжди зрозуміють правильно – можуть розцінити як професійне безсилля.
27 червня 2001 року Папа Іван Павло ІІ проголосив сестру Йосафату блаженною. Відтоді сестри-служебниці і вірні по всьому світу просять її заступництва. Свідчення про отримані ласки та оздоровлення постійно надходять до Генерального дому сестер у Римі навіть з країн, де немає української діаспори – як-от Філіппіни, Мексика. Тож сестри вірять, що станеться ще одне чудо, та закликають молитися і просити заступництва блаженної Йосафати, а свої свідчення надсилати до Генерального дому або ж подавати до найближчого осідку сестер-служебниць. Зокрема, до провінційного дому у Львові за адресою: вул. Пасічна, 8 або повідомити постуляційний центр за електронною адресою: postulazionessmi@gmail.com.
Як зазначила сестра Ореста Боршовська, аби таке свідчення стало підставою для відкриття процесу канонізації, має бути швидке і цілковите зцілення від важкої недуги у спосіб, який не можна пояснити науково. Також важливо просити про заступництво саме преподоб­ну Йосафату, і тільки її! Бажано залучити до молитви в цьому наміренні щонайбільше людей: родину, друзів, парафію, сестер-служебниць, а навіть поширити прохання у соцмережах. Однак можна (і варто) звертатися до блаженної в “дрібніших” справах, розповідати про отримані ласки, аби її слава святої і приклад служіння ширилися в світі та вели більше людей до спасіння.

*
“У 1986 року моя 68-річна мама була оперована на рак. Діагноз: карцинома на правій нирці, на великому кишечнику і метастази у печінці. Лікарі сказали нам готуватися до похорону, бо мама не буде жити довше, як два місяці. Вся родина почала молитися через заступництво сестри Йосафати. Ми молилися цілий місяць і мамі почало кращати. Сьогодні, чотири роки пізніше, вона живе і в силі робити все, потрібне в своїй хаті. Ціла родина завдячує сестрі Йосафаті продовження маминого життя. Вроцлав, Польща”.
*
“Я бажаю прилюдно подякувати слугині Божій Йосафаті за збереження мого життя і за швидке виздоровлення після важкого автомобільного випадку. Бачачи стан мого авта після випадку, ніхто не вірив, що я вийшов з нього живим. Я молився і молюся через заступництво сестри Йосафати вже протягом довшого часу і вона завжди мене вислуховує. Рим, Італія”.
*
“Наш добродій переніс кілька операцій без жодної полегші. Лікарі не давали йому надії на виздоровлення. Ми дали йому образок з молитвою до сестри Йосафати і кусник полотна, яке було діткнене до її мощей. Сестри служебниці і ціла родина хворого молилися про його виздоровлення, блага-ючи заступництва слугині Божої Йосафати. Він цілком одужав зі своєї недуги і завдячує це сестрі Йосафаті. Раковец, Словаччина”.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8611 / 4.61MB / SQL:{query_count}