Чуда не буде

Питання на майбутніх виборах стоїть тільки так: “Віддавати Порошенкові свій голос уже в першому турі чи чекати ще до другого?”. Якщо популярність Зеленського буде зростати далі, доведеться віддавати свій голос Порошенкові ще в першому. У блозі на сайті “Нового времени” свою позицію висловив Ярослав Грицак, один із найвідоміших сучасних українських істориків, публіцист, професор Українського католицького університету, член Несторівської групи

Те, що чуда на виборах 2019 року не буде, не означає, що чудес не може бути взагалі. Наша біда в тому, що майже кожного разу ми втрачаємо шанс і “маємо те, що маємо”.
Для мене питання на майбутніх виборах стоїть тільки так: “Віддавати Порошенкові свій голос уже в першому турі чи чекати ще до другого?”.  Якщо популярність Зеленського буде зростати далі, доведеться віддавати свій голос Порошенкові ще в першому.
Загрози перед Україною є і будуть. Перша має геополітичний характер. Поява незалежної України у 1991 році була і залишається геополітичною революцією. У тому контексті перший і другий Майдани – найяскравіші та найдраматичніші, але все ж таки окремі епізоди. Але навіть якби обидва Майдани були лише внутрішньою справою України, все одно шанси перемоги чи поразки революції залежать від геополітичного контексту.
Зараз існує геополітичний консенсус на існування Української держави, якого не було сто років тому. Доказом є, зокрема, факт, що Брюссель і Вашингтон, незважаючи на свої розходження, разом утримують санкції проти Росії як покарання за антиукраїнську агресію.
Якщо ми беремо до уваги тезу про примат геополітики в справі української революції, то я не знаю і не бачу кращого кандидата за Порошенка. Він має свої недоліки і слабкі місця. Але в нього є своє “форте” – він є твердим переговорником. Я не бачу, як замість нього вести переговори з Путіним може Тимошенко чи Зеленський.
Не хвалюся, а просто стверджую: я мав можливість спостерігати Порошенка зблизька під час Євромайдану. Був свідком, як він пробував бути четвертим під час переговорів Яценюка, Кличка і Тягнибока з Януковичем і як Янукович послідовно відкидав його кандидатуру. З майданною трійцею він міг дати собі раду, а Порошенко за столом переговорів був з іншої, тяжчої “вагової категорії”.
Порошенко має свої недоліки і слабкі місця. Але в нього є своє “форте” – він є твердим переговорником. Я не бачу, як замість нього вести переговори з Путіним може Тимошенко чи Зеленський
На користь мого аргументу свідчать також приклади “безвізу” і Томосу. Той, хто думає, що один і другий міг статися без Порошенка, або наївний, або свідомо себе дурить. Знаю подробиці обох історій, які не можу розказувати зараз. Те, що знаю, ще раз укріплює мене в думці, що з перспективи геополітики кращого кандидата, аніж Порошенко не існує. Надіюся, що поки що. Якщо на наступних виборах появиться кращий чи краща, буду голосувати за нього чи за неї. Але на цих виборах голосуватиму за нього.
Друга загроза, яка стоїть перед Україною, це загроза популізму. Популізм – як корупція: його не можна подолати повністю, але можна звести до пристойного мінімуму. Революції ж мають тенденції діяти в протилежному напрямку: після і внаслідок них популізм не падає, а зростає. Особливістю виборчої кампанії 2019 року є те, що ми не просто маємо популістських кандидатів. Ми маємо їх у надмірі, і вони серед її лідерів. Рівень загрози популізму як ніколи високий.
Про Тимошенко, Ляшка чи Рабіновича говорити не буду. По-перше, про них уже й так багато сказано, і я не маю що додати. По-друге, як виглядає, до другого туру навіть Тимошенко може не дійти. Тому говорити зараз варто про Зеленського. Я готовий дати йому кредит довіри та повірити в щирість його намірів. Я можу, хоча й через силу, заплющити очі на те, що він не має жодного досвіду і є ставлеником Коломойського. Але навіть при найкращих розкладах він не перестає бути популістом.
Зоряний час змін – це перші місяці після приходу до влади. Це коли рейтинги ще високі, бо виборці ще не усвідомили, за кого проголосували. Якщо Зеленський переможе, то перші місяці в кращому випадку підуть на формування команди і стратегії реформ. А далі почнеться звична рутина: як утриматися при владі, тримаючи баланс між партіями, олігархами і групами підтримки. Про радикальні зміни можна буде забути.
На користь мого аргументу свідчать також приклади “безвізу” і Томосу. Той, хто думає, що один і другий міг статися без Порошенка, або наївний, або свідомо себе дурить
Загроза популізму накладається на геополітичні загрози. Хвиля популістського бунту проти істеблішменту набирає сили всюди – від Варшави до Вашингтона. Вона загрожує послабити та підірвати Захід – природного союзника України у війні з Росією. Чим це загрожує Україні, не треба розказувати. Можна сподіватися, що рано чи пізно ця хвиля себе вичерпає і поверне назад. Важливо, однак, у цьому океані популізму утримати острівки здорового глузду.
До останнього часу Україні це вдавалося. Ба більше, її досягнення можна вважати винятковим: у Східній та Центральній Європі вона залишається одним із небагатьох таких острівців, оточеним майже вздовж усіх своїх кордонів популістськими режимами Білорусії, Польщі, Росії та Угорщини. Якщо Україну “затопить”, це буде ще одна перемога Путіна і ще одна поразка Заходу.
Влада Порошенка не вільна від популізму. Але вона не є популістською владою. Вона є владою, яка робить реформи. Замало і повільно, але таки робить. До цього часу ми сперечалися, чи ці реформи достатні, щоб не відкотитися назад. Вибори 2019 року переводять ці дискусії з теоретичної площини в практичну: перемога популістського кандидата може зробити цей відкат реальністю.
Зараз уже видно: всі ті, з якими пов’язувалися бодай найменші надії, не мають найменшого шансу перемогти. Тому чуда не буде. За таких обставин варто забезпечити тяглість влади, аніж наражати країну на більші небезпеки.
Те що, чуда на виборах 2019 року не буде, не означає, що чудес не може бути взагалі. Насправді час української незалежності сповнений чудес, коли здавалося “все пропало” – аж ні, виявляється, що ні. Наша біда в тому, що ми майже кожного разу є не готовими до таких чудес, втрачаємо шанс і “маємо те, що маємо”. Тому якщо нові політики і громадські лідери хочуть змінити країну, їм треба бути або відкритими до чудес або ж готувати ці чудеса самим. Нормальною мовою це означає: треба почати готувати перемогу на виборах 2024 року. А зараз вибирати з того, що є.
Друкується із скороченнями
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7519 / 4.41MB / SQL:{query_count}